Можна утікати від любові,
спати чи кудись невпинно йти,
а кохання власне, світла повне,
цілий вік шукати й не знайти.
Можна долі висловить осанну,
бо кохання досягти ознак.
І найперше мати, і останнє,
справжнього не звідавши однак.
Можна плакатись, втрачавши міру,
помилятись, не тримавшись меж.
Та ніколи не втрачаймо віру
й нам вона тоді не зрадить теж.
Можна впасти в довгий сон зимовий…
Повесніло врешті до пуття.
Стрілися на березі любові.
Повінь вже – проснулись почуття!
Можна так багато загубити
й вірити, що більше знайдеш все ж.
Варто долю кожну мить любити,
бо від неї справді не втечеш.
Можна і потрібно й крізь зітхання
вірити, й не знавши, що гряде.
І любов – ясне-ясне кохання
прийде, наче з неба упаде!
Можна вправно бавитись у Слові, –
без кохання ж гарно не зречеш.
Утікати можна від Любові,
та від неї, звісно ж, не втечеш.
Можна знати – ще напевно буде
радість, біль у почуттях обох.
Від Любові не втечеш нікуди,
бо її оберігає Бог.